вівторок, 9 грудня 2014 р.

Сучасні літературні угруповання



 У кінці 80-х — на початку 90-х pp. XX ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». У літературі почали з'являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX ст., традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові,— постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років XX ст. І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, зупинимось на тому, що більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х pp. і пов'язаний з іменами Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк та інші. 
       До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо. 

http://www.ukrlib.com.ua/encycl/sovr_g/

четвер, 4 грудня 2014 р.

Це нам, тим хто вдома! Від наших захисників! Бережи їх, Боже!

''Киборг' Вадим Волк, который мужественно защищает донецкий аэропорт написал невероятно пронзительный стих-обращение к украинцам: Я прийду з війни і гляну в очі Тому, хто каже, що жити не хоче. Кому набридла робота, нудне телебачення, Розповім трішки, що бачив я... Кому надто зимно вночі, сильна спека днем, Чекали задовго таксі, змокли під дощем, Як ми боялись заснути, навіть на мить, Від пострілів "градів", ще й гроза гримить. Та ми звикли спати під шум мінометів, Чергували, щоб інші "дрімнули"... не в наметі... Ми спали, там, брате, у ямах холодних, Де гріють лиш мрії і туга за домом. Бувало, що пили воду з калюж, Вечеря для десятка - один підсмажений вуж. В нас не було простуд, а може й були. Ніхто і ніколи про це не говорив.Найстрашніше, до чого там звикаєш, Це, що кожного дня когось втрачаєш. І не знаєш... може завтра ТИ... Але ми вже звикли... Змогли... Змогли... Ми не герої, як ви говорите... Тут люди дуріють, стають душевнохворими... Це все від війни... від великого горя, Але більшість - сильна. Сильніша крові і болю... Ми тут, бо ВИ там маєте жити у спокої, Ми тут, бо так само хочемо миру...І навіть, коли я лежу в окопі, Ніколи не думаю про могилу... Я мрію про дім, про роботу, сім'ю, Як же хочу скинути з себе броню... Допоможи, полюби життя,Там де мир, там - щастя. Не шукай собі зла.